Престижну офісну роботу вінницький історик і доволі успішний юрист Дмитро Кайтанюк без вагань змінив на життя в окопах і щоденний ризик бути накритим вогнем з боку сусідньої країни. Так само не довго думала, чи йти захищати Батьківщину, вісімнадцятирічна вінничанка Віта Заверуха. Тепер вони – бійці батальйону «Айдар», Віта, до того ж – наймолодша. Обоє після поранень підлікувалися у рідній Вінниці, а перед від’їздом назад на передову розповіли про те, чому добровільно пішли на війну.
Д.К.: Прийшов такий час, коли потрібно захищати Україну, захищати свій дім, тому й пішов добровольцем.
В.З.: Я знаю, за що я воюю – я воюю за свою країну і впевнена, що це потрібно, я зможу це робити.
– Чому саме «Айдар»?
В.З.: В «Айдар» я пішла через те, що там командир вінницький, він був сотником на Майдані, дуже хороша людина, я про це знала і тому вирішила туди піти, більше до своїх тягнуло.
Д.К.: Я вирішив піти в Айдар, оскільки коли йшов добровольцем, бойові дії велися під Луганськом, там, де якраз розміщувався батальйон «Айдар», це луганський батальйон територіальної оборони. А якщо вже йшов добровольцем, хотілося піти туди, де, дійсно, відбуваються важливі події, де я реально потрібен. Тому вибір впав саме на «Айдар», як на реально діючу, одну з небагатьох на той час, бойових одиниць нашої армії.
– До якого моменту було страшно, чи не було зовсім?
Д.К.: Не можна сказати, що страшно не було. Страшно завжди, тому що війна – це смерть, каліцтва, втрачені людські долі. Тому страх – це нормальна реакція на війні. Єдине, що коли починається бій, про страх доводиться забувати, починається просто робота. При чому ця робота є настільки унікальною і важливою, що тут «або пан, або пропав». Якщо ти її виконуєш якісно, є надія, що залишишся живим, залишаться живими твої люди і ви отримаєте результат, який виллється у перемогу.
– Віто, страшно воювати дівчатам?
Ти на рівні з хлопцями береш в руки кулемет і йдеш на штурм? В.З.: Я з автоматом, 26-м гранатометом і десять гранат на собі ношу. Не страшно, але не хотілося б стати калікою. Більше хвилююсь не за себе, а за тих, з ким я воюю.
– Вам доводилось бачити ворога в лице, чи вони постійно здалеку стріляють?
В.З.: Хіба що полонених. Ми більше зачистки робимо, тому виходить, що найчастіше бачимо ворога вже після того, як його вб’ємо.
Д.К.: Сучасна війна віддаляє супротивників. Проте, я бачив ворогів, але не можна сказати, що це було обличчя в обличчя. Так, ми можемо побачити полонених, наприклад, а відстань нормального сучасного бою – 50-100 метрів, обличчя його не бачиш. Насправді, коли відбувається бій, їх не сприймаєш, як особистостей. Це твій ворог. Ситуація така: або ти його, або він тебе. Коли вже візьмеш в полон, тоді починаєш сприймати їх як людей, їх навіть шкода буває. Особливо, коли в полон потраплляють не просто російські найманці – до тих ставлення все одно негативне зберігється. Але місцевих шкода, тому що вони потрапляють в ці незаконні формування зачасту насильно, їх силою якраз росіяни заганяють, дають в руки автомат, формують щось на кшталт штрафних бтальйонів.
В.З.: Але таких людей місцевих там дуже мало, найчастіше – російські війська, «кадировці», заслані козачки.
– А з місцевими жителями ви спілкуєтесь на вже визволених територіях. Як у вас складаються стосунки?
Д.К.: Звичайно, спілкуємось. Я їхав туди, думав, що побачу якихось таких «диких» шахтарів. Насправді, там абсолютно така сама Україна, як Вінниччина. Люди, в переважній своїй більшості, особливо в сілській місцевості, де є корінні жителі, а не завезені Бог зна звідки, – вони навіть україномовні у великій частині своїй і розуміють, що ми тут робимо, просять нас викинути ту заразу з їхньої землі. В містах, де люд, скажімо, змішаний, де люди не знають свого коріння – там уже зовсім інше ставлення, вони ставляться до нас, враховуючи російську пропаганду. Хоча, коли вони дивляться на нас, як себе поводимо, що ми робимо, вони теж міняють свою думку. Відбуваються такі діалоги, типу: «я не патриот Украины, но, ребята, выбросьте этих гадов с нашей земли». Бувають різні випадки. В мене особисто був випадок, коли я виходив з магазину у формі, амуніції, з автоматом, жіночка місцева років 45 відвела мене в сторону, щоб інші не бачили, взяла за руку і так тихенько каже: «Слава Україні». А бувають й інші випадки, коли продавчиня в магазині каже: «Вы только детей не убивайте». Хоча, самі розумієте, що це фантазія московських пропагандистів.
– Як сприймають дівчат військових? Серед сепаратистів жінки воюють?
В.З.: У сепаратистів я ще ні разу не бачила жінок, але вони часто бувають наводчицями. Була в нас така ситуація в Георгіївці: ходила жінка, наші позиції спочатку дивилася, потім до вояків підійшла, інформацію ніби випадково випитувала, прикидаючись мирною жителькою, а потім впав снаряд за 50 метрів від наших позицій...
– Часто вам доводиться бачити смерть своїх товаришів, поранення?
В.З.: Останнім часом доволі часто. 27 липня в нас було найбільше «двохсотих» і «трьохсотих», коли на Лутугіно йшли, мене тоді відправили вже на базу за станом здоров'я, в мене була контузія – ще перед тим біля снаряду, який розірвався недалеко стояла.
– Чи захищені державою бійці «Айдару» та інших добровольчих підрозділів у соціальному плані?
Д.К.: Ситуація досить таки специфічна. Наприклад, той же «Айдар» формально є військовою частиною, ми формально частина армії. Але, дійсно, є проблеми з оформленням особового складу, проте, в нас намагаються їх врішувати, наскільки дозволяє, скажімо так, бюрократична процедура. Було питання, наприклад, по старшим чоловікам. У нас служать від 18 до 60 років, багато з них – афганці, які мають величезний бойовий досвід і з якими не страшно йти в бій, тому що вони розуміють, що вони роблять. Але багато з них довго були «волонтерами», тому що закон не дозволяв призивати до армії таких людей старшого віку. Зараз це питання ніби вирішується на державному рівні, але є багато інших таких дрібних процедур, які дісталися нам від мобілізаційного законодавства ще радянського. Відповідно, багато різних нюансів, які не дозволяють служити тим, хто хоче це робити, хто швидко навчиться і навпаки – мало не примусово призивають до війська хлопців, які не хочуть служити, бояться і які, можливо, більш потрібні і корисні в тилу. Як на мене, це пародія, коли існує такий стан речей, його потрібно міняти і робити це на державному рівні.
– Як, до речі, у вас з ротацією?
Треба ж людям відпочити і є багато добровольців, які готові йти на війну, а поки вимушені бути в таборах… Д.К.: У нас налагоджена така система, коли люди йдуть в бій, потім через кілька днів повертаються, відпочивають на базі, потім знову йдуть в бій, тобто система такої внутрішньої ротації в батальйоні є. Я не знаю випадків, щоб добровольці просилися додому. Як правило, вони навпаки не хочуть залишати бойові позиції, тому що ми ці позиції взяли кров'ю – як їх полишити? Ротація для нас не така важлива. Хоча, в нашому батальйоні система така: коли комусь потрібно по якихось сімейних справах поїхати, командири завжди ппідтримують, людині потрібно – вона їде на певний час додому, вирішує свої питання і повертається.
– Хто взагалі воює в «Айдарі»? Хто ці люди?
Д.К.: Наприклад, в моєму відділені воюють науковець-біолог, культуролог – гранатометник, отримав поранення, програміст, три юриста, тобто люди, які в житті сталися. Вони приїхали і знають, що вони там роблять, це люди, які приїхали захищати своє: свою землю, країну, свою родину, зрештою, свою честь.
В.З.: Навіть є люди різних національностей. В тому числі росіяни.
– Як росіяни пояснюють таку свою позицію?
Д.К.: Воюють проти Путіна. В батальйоні є хлопці з Криму, національний склад дуже різний, у нас у відділені є, наприклад, таджик. Люди, які тут в Україні, свідомі того, що ця земля їх годує, дає їм все, вони почасти набагато більші патріоти, ніж так звані «шароварні українці», які чіпляють на себе вишиванку чи ще щось на День Незалежності. А є люди, які прожили в Україні 10-15 років і вже пішли за неї воювати.
– Як поставились до такого вашого вибору рідні, друзі?
В.З.: Мама поставилась дуже позитивно, підтримує мене у всьому, сама хоче вже піти добровольцем, хоча б, санітаром, хоча їй вже 52 роки. Думає через Вінницький госпіталь також призватися. Спочатку я не казала мамі, бо знаю, що вона буде хвилюватися. Та, коли вже була в «Айдарі», тоді поставила її перед фактом. Мама, звичайно, посварилась спочатку, поплакала, потім сказала: «Молодець».
Д.К.: Частину рідних я одразу повідомив, мамі, звичайно, не казав. Дуже довго не говорив, що я в бойовій частині, розказував, що я в небойовій служу. Хоча, коли почалися вже відверті бої, вирішив, що мамі потрібно сказати правду, адже це війна, все може бути. Вона, звичайно, поплакала, але, зрештою, вибір мій сприйняла, які всі друзі.
– Ви обоє були активними учасниками Майдану. Зараз багато дискусій чути про те, що Революція Гідності не завершена, що нинішня влада потребує контролю, ви будете якось на неї впливати?
Д.К.: Якщо нинішня влада буде потребувати допомоги людей, які мають бойовий досвід, для того, щоб перебороти цю гідру корупції, ми одразу готові підставити своє плече. Якщо ж люди, які перебувають при владі, не готові виконувати вимоги Майдану, я би їм порадив дослухатись до голосу народу, тому що різне може бути. І так само радив би їм читати історії Древнього Риму про те, як преторіанці поверталися з війни і що було далі.
– Як ви думаєте, коли ця війна закінчиться, коли буде перемога і що для цього треба зробити командуванню армійському, керівництву держави?
Д.К.: Я вважаю, що війна може бути закінчена дуже швидко. Проте, ми всі розуміємо, що поки Росія існує у форматі такому, як зараз – тоталітарної країни, спокою нам не буде. Керівництву країни потрібно зайняти більш жорстку позицію, не боятися того прямого вторгнення, погрожуючи яким, Путін направляє до нас якісь «гіманітарні конвої». Потрібно займати більш жорстку проукраїнську позицію, закрити нарешті кордон. Давайте називати речі своїми іменами: немає там ніякої антитерористичної операції, є війна, російсько-українська війна, росіяни на нас напали. Росія – це агрессор, Україна обороняється. Відповідно до всіх норм міжнародного права, дії Росії можна кваліфікувати як пряму агресію. Ппідтримає нас Захід, не підтримає, ми повинні відстояти свою землю. Ми не хотіли цієї війни. Україна зробила все, щоб вирішити ці питання мирним шляхом.
– Теза про те, що на війні багато людей заробляє дуже великі гроші, маю на увазі високопоставлених чиновників, має право на життя?
Д.К.: Така теза, звичайно, має право на життя. Давайте дивитися правді у вічі – влада майже не змінилася, ці люди здебільшого потасувалися як карти в колоді. Але ж ті, хто звик жити від того, що вкраде, не можуть жити по-іншому. Я вважаю, нормальним виходом була б люстрація. Хай в нас буде менше генералів, їх не потрібно стільки в Україні, хай буде менше чиновників високого рангу, але вони будуть якісніші. Треба провести нормальну люстрацію, після цього не стане відразу дуже добре житии, але потихенько ми будемо кожен день робити маленький крок і «шлях подолає ідучий».
В.З.: Дивлячись, як проходить нині так звана АТО, думаю, деяка стадія війни, можливо, закінчиться до зими, але сама війна завершиться не скоро, якщо пощастить і не буде глобального вторгнення в Україну, хоча це ми також передбачаємо. Але я думаю, навіть якщо почнеться глобальна війна, то вона далі Дніпра не піде. Тут уже піднімуться всі люди – від старого до дитини.
Д.К.: Думаю, активна фаза війни закінчиться, якщо все буде нормально, до зими, потім почнеться фаза поліцейських операцій. Терористи будуть переходити до більш партизанських дій, але то вже справа поліцейських формувань. А нам потрібно переставати їх боятися. Ми вже показуємо, що ми можемо перемагати, вміємо це робити і, більше того, ми приречені на те, щоб їх перемогти.
Власне, такого ж оптимізму бійці «Айдару» Дмитро Кайтанюк і Віта Заверха зичать і землякам-вінничанам. Кажуть, багато чого для перемоги слід зробити і тут – в тилу.

